Previous Entry Share Next Entry
З історії патріарха Філарета
ihorburdyak

З промови  Митрополита Київського і Галицького Філарета, Екзарха України

(На урочистому акті у Львові 16 травня 1981 р. з нагоди святкування 35-ліття львівського церковного собору 1946 р.)

Чому ж Брестський «синод» 1596 р. не признається Православною церквою за собор? Звичайно, не тому, що там не було досить єпископів, що собор був малочисленним, хоча на ньому був митрополит Михаїл Рогоза, що підписав унію; не тому, що на уніатському синоді 1596 р. старшували уповноважені папою латинські ієрархи. Головна і основна причина непризнання Брестського уніатського собору полягає в тому, що він порвав зв`язок  з церковним Переданням Східної Церкви і порушив природу та сутність Церкви. Народ Божий, від якого залежала рецепція (приймання) собору, відкинув його. Уніатський Брестський собор був засуджений насамперед Православним Брестським собором 1596 р., на якому були присутні екзарх Константинопольського Патріарха архідиякон Никифор, екзарх Александрійського Патріарха Кирило Лукаріс, Львівський єпископ Гедеон Балабан, Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, митрополит Велеградський Лука та ін. Православний Брестський собор відкинув ідею унії та засудив віровідступництво митрополита Михаїла Рогози та єпископів. Почався тристап`ятдесятилітній період боротьби православного українського народу за свою віру, який закінчився остаточною ліквідацією унії на території нашої країни на Львівському греко-католицькому соборі 1946 р.

Як уже говорилося вище, важливий не собор єпископів сам по собі, а лиш такий собор, що є виразником дійсного Передання Церкви. Парламентська більшість ніколи не була вирішальним фактором у визначенні істини на соборах. Істина може бути і на боці меншості, якщо ця меншість вірно виявляє Передання Кафоличної Церкви. Внаслідок нелюдського насильства та релігійного гноблення західні єпархії Руської Православної Церкви були затягнені в унію, надовго припинили зв`язок з Православною Церквою і тільки через довгі роки знов вернулися в лоно Православ`я та возз`єдналися з Руською Церквою.

У наш час за кордоном, в українських уніатських колах, протягом довгих літ роблять спроби ослабити значення Львівського собору 1946 р. і навіть дискредитувати його. Зарубіжні українські греко-католики, які від недавнього часу почали офіційно іменувати себе «Українською католицькою церквою», продовжують наполегливо повторювати, що Львівський церковний собор 1946р. нібито був неканонічним за складом і правом дій «синодом Української Церкви» і тому не міг скасувати Брестську унію.

Як уже було сказано вище, дійсним церковним собором є собор не сам по собі і не той собор, який називає себе істинним, а лише такий собор, що виражає справжнє Передання Церкви. З цим критерієм насамперед треба підходити до оцінки Львівського собору 1946 р. Як відомо, одним з головних питань, які обмірковувалися на соборі, було питання про ліквідацію Брестської унії 1596 р., що існувала на канонічній території нашої Помісної Церкви. Хіба виявив Брестський уніатський собор 1596 р. передання древньої апостольської Церкви? Ні! Хіба прийняла унію Церква? Ні! Чи була унія засобом досягнення церковної єдності? Ні! Що ж до Львівського собору, то він, навпаки, своєю постановою виявив вірність споконвічному Церковному Переданню і підтвердив те, що вчинила багатовікова історія Церкви відносно унії.

Сама Римсько-Католицька Церква признала, що унія не привела до єдності Східної та Західної Церков. Так, з приводу 700-ліття Другого Ліонського собору 1274 р. газета «Оссерваторе Романо» опублікувала в жовтні 1974 р. Послання Святішого Папи Павла VI, – своєю метою мав відновлення єдності Римсько-Католицької та Східної Православної Церков. Проте, в підготовці і в заходах здійснення собору були допущені помилки. Папа Павло VI підкреслив, що зближення між Церквами Заходу і Сходу можливе тільки на основах рівноправності та братської любові.

Уніатський митрополит Львівський Андрей Шептицький про Ліонську унію висловлювався так: «Оцінюючи визначні події в історії унії, слід, на жаль, майже всюди констатувати, що найбільш могутні уніональні домагання Католицької Церкви мали своїм наслідком те, що відштовхували від себе всю масу розділених. Про Ліонський собор 1274 р. слід, на жаль, зазначити те саме… Ліонський собор в історії – хронологічно та ідеологічно – так трагічно пов`язаний із завоюванням Константинополя латинянами, що це, звичайно, не могло залишити по собі приємного спогаду».

Уніатський мелхітський Патріарх Антіохійський, Єрусалимський та всього Сходу Блаженніший Максим V Хакім у статті, вміщеній в органі його Патріархату «Ла Льян» (1972р., №1), констатує, що християни Сходу, вступаючи в єднання з Римською Церквою, звичайно латинізуються, втрачають свій церковний устрій, свою богослужбову практику і свій духовний спадок. «Це стане зрозумілим, – пише Патріарх Максим Хакім, – коли взяти до уваги, як здійснювалась мелхітська унія на Близькому Сході, а в тому числі і унія українців та русинів за польського панування. Поряд із соціально-політичними причинами, що визначали цю унію, велике значення в тому, щоб прискорити укладання такої передчасної унії, в якої не було твердої богословської основи, мали безмежне шанолюбство й гонитва за церковними посадами…Тому ми завжди були в трудному становищі щодо нас самих, Риму й Православ`я. Наше церковне життя у спілкуванні з Римом є переконливим прикладом невдачі унії, яку робили поспішно, а богословські й церковні корені її нездорові».

Друге питання, яке ставиться перед церковним собором, у тому числі й перед Львівським собором, це його рецепція, тобто прийняття. Рецепція собору, як відомо, належить Церкві. Чи приймає народ Божий Львівський собор? По справедливості слід сказати, що постанови Львівського собору ввійшли в життя і свідомість колишніх греко-католиків Галичини. Ухвали Львівського були прийняті всією повнотою західноукраїнських єпархій. Єпископатом, кліром і мирянами. Діяння Львівського собору схвалив Помісний собор Руської Православної Церкви 1971 р. Признали Собор і інші Помісні Православні Церкви. Колишні греко-католики Галичини ввійшли в євхаристичне спілкування з усією Повнотою Православної Церкви. Нічиєї іншої оцінки, підтвердження канонічного достоїнства та дієвості постанови Львівського собору не потребують.

Намагаючись дискредитувати Львівський собор перед світовою громадською думкою, зарубіжні українські католики заявляють, ніби Львівський собор неканонічний тому, що на ньому не було єпископів. Вірно, що ніякий собор не може бути без єпископів; вірно, що єпископ має бути виразником церковної істини; вірно, що без єпископа немає Церкви. Але вірно також інше, що не завжди єпископи на соборах боронили церковну істину, що без народу Божого так само нема Церкви, як і без єпископа; вірно, що греко-католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви, що вони пішли проти народу Божого; вірно, що не Львівський собор винен у тому, що ці єпископи не були на соборі.

Що ж стосується присутності єпископів на Львівському соборі 1946 р., то ради об`єктивності слід сказати, що єпископи на цьому соборі були. В книзі Діянь львівського собору говориться: «Ясним є для кожного, що собор не міг відбутися без участі в ньому єпископів, і то своїх, що вийшли зі свого духовенства» (Діяння собору. Видання Президії собору. Львів, 1946, стор.26).  У Соборі взяли участь 2 єпископи, 214 священиків і 19 мирян з Львівської, Станіславської та Перемишльської єпархій. Львівський собор очолювали преосвященний єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), преосвященний єпископ Дрогобицький і Самбірський д-р Михаїл (Мельник), під головуванням протопресвітера д-ра Гавриїла Костельника.  Єпископська хіротонія Гусятинського декана Станіславської єпархії о. Антонія Пельвецького і Генерального вікарія Перемишльської єпархії о. д-ра Михаїла Мельника була відправлена в Києві 24 і 25 лютого 1946 р. Екзархом України, митрополитом Київським і Галицьким Іоанном, єпископом Львівським і Тернопільським Макарієм, єпископом Мукачівським і Ужгородським Нестором і єпископом Луцьким і Ровенським Варлаамом. Залишившись без єпископів, Греко-Католицька Церква Галичини через Ініціативну групу по возз`єднанню Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою звернулася до Руської Церкви, Церкви своїх православних предків, на канонічній території якої Ініціативна група перебувала. Вони не звернулися в Рим для єпископської хіротонії, бо вирішили ліквідувати унію з Римом.

Що ж до ролі на соборі протопресвітера о. д-ра Гавриїла Костельника і його головування, то в цьому нема нічого проти церковного. Слід згадати хоча б активність на І Вселенському Соборі св. Афанасія Александрійського, що був тоді ще в сані архідиякона. Історія Вселенських Соборів знає факти, коли головами соборів були не єпископи, а візантійський імператор. Були випадки, коли Римська Церква домагалася, щоб папські легати не в єпископському сані головували на Вселенському соборі.

Таким чином, і з цього погляду Львівський собор 1946 р. відповідає канонічним вимогам Православної Церкви. Даремно деякі «українські католики» за рубежем твердять, ніби Львівський собор 1946 р. не був правомочний скасувати Брестську унію. Та що могло перешкодити християнській свободі вернутися до православної віри своїх предків, до віри св. рівноапостольного князя Володимира? У спробах кинути тінь на Львівський собор не видно ані турботи про церковний мир, ані прагнення в дусі християнської любові розвивати встановлені після Другого Ватиканського Собору братерські відносини між Руською Православною та Римсько-Католицькою Церквами. У цьому виявляється тільки сліпе намагання відновити на території Московського Патріархату унію, котра, як усім добре відомо, протягом усієї своєї історії вносила розбрат у церковну родину і сіяла ворожнечу між братськими слов`янськими народами.

Православний вісник 1981 р., №8.

 

Друк

Опублікував Прес-центр Київської Патріархії Середа, 09 березня 2016, 15:58

Заява Прес-центру Київської Патріархії

Цими днями виповнюється 70 років від часу проведення так званого Львівського собору, на якому було проголошено «ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви». Також було заявлено про «возз’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою» – тією, до якої українські греко-католики раніше ніколи не належали.

Підступно використавши ідеї єднання з Православ’ям, які у міжвоєнний період об’єктивно мали місце серед частини духовенства і мирян УГКЦ, сталінський режим у 1946 р. з політичною метою організував псевдо-собор. Ця подія була використана як формальна підстава для злочинної заборони існування УГКЦ в межах Радянського Союзу, подальших репресій проти єпископату, духовенства і вірних цієї Церкви.

З благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Прес-центр Київської Патріархії засвідчує, що Київський Патріархат вважає так званий Львівський собор не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. Адже цілком зрозуміло, що зібрання лише окремої частини церковних діячів, заохочене і проведене світською владою з метою силою примусити всю Церкву до бажаних владі рішень, не може вважатися справжнім Собором.

Православна Церква в Україні у радянський час також не раз зазнавала на собі подібні методи владного тиску. Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років внаслідок більшовицьких терору і репресій Українська Автокефальна Православна Церква (формації 1921 р.) була майже повністю знищена. Через небезпеку від радянської влади більшість ієрархів та значна частина духовенства УАПЦ (формації 1942 р.) були змушені емігрувати на Захід. Решта ж або були репресовані, або примушені увійти під владу Московського Патріархату. Гонінням та тискові влади піддавався і Український Екзархат РПЦ – так само, як і решта релігійних організацій, дозволених для легального існування в СРСР: Римсько-Католицька Церква, Грузинська Православна Церква, Вірменська Апостольська Церква, Об’єднання євангельських християн-баптистів, Лютеранська Церква, юдейські й мусульманські об’єднання та інші.

Тому в Київському Патріархаті не лише поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій. Маючи власний історичний досвід перенесення гонінь від вороже налаштованої політичної влади, в тому числі із залученням до цих гонінь певних церковних діячів, ми добре розуміємо біль наших братів.

Так званий Львівський собор ми порівнюємо із так званим Харківським собором. На першому не було Першоієрарха УГКЦ та єпископів, а присутні священики перебували під тиском радянської влади. На другому не було Предстоятеля УПЦ, а єпископи діяли таємно від духовенства і церковного народу, всупереч церковним правилам та перебуваючи під світським впливом. Тому, на нашу думку, цілком справедливо і так званий Львівський собор 1946 року, і так званий Харківський собор 1992 р. визнавати неканонічними і з церковної точки зору – не дійсними.

Ми переконані, що трагічні події, які спіткали Українські Церкви як у ХХ столітті, так і в попередні часи, гіркі сторінки взаємовідносин між православними і греко-католиками, мають однією з головних причин відсутність власної, незалежної Української держави. Користуючись цим, віддалені столиці і престоли за рахунок українського народу і Київської Церкви вирішували свої справи, боролися за розширення свого впливу. Внаслідок цього і в самому українському народі створювалися та підігрівалися конфлікти, розпалювалося братовбивче протистояння.

Бачимо, що такі спроби робляться і в наш час. Тому нам усім – і тим, хто належить до Київського Патріархату, і тим, хто належить до УГКЦ – варто виявляти мудрість і стриманість, робити висновки з подій минулого, не піддаватися на провокації та намагання розпалювати між нами ворожнечу. Наше найперше спільне завдання саме зараз – разом допомогти українському народу захистити державну незалежність, відновити мир, сприяти суспільному порозумінню.

У майбутньому перед нами також постає й інше, складне завдання – привести до плідного результату діалог порозуміння і примирення. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами – від подій кінця XVI ст. і аж до подій кінця ХХ ст.

На жаль ці понад чотири століття історії наповнені гіркими подіями, вчинками, за які православні та греко-католики мають просити одне у одного прощення.

Ми не можемо і не повинні забувати важких сторінок свого спільного минулого, але ми не маємо права йти вперед з головою, оберненою лише назад. Тому сподіваємося, що формула примирення «Прощаємо і просимо про прощення!», яка у час після завершення ІІ Світової війни дала добрі плоди у відносинах між низкою європейських народів, в тому числі між українським і польським народами – буде плідною і для примирення «Руси з Руссю» – українських православних і українських греко-католиків. Нехай у цій добрій справі допоможе нам всім Господь!

Прес-центр Київської Патріархії .


  • 1
Поздравляю, всех благ! :)

  • 1
?

Log in