З історії патріарха Філарета
ihorburdyak

З промови  Митрополита Київського і Галицького Філарета, Екзарха України

(На урочистому акті у Львові 16 травня 1981 р. з нагоди святкування 35-ліття львівського церковного собору 1946 р.)

Чому ж Брестський «синод» 1596 р. не признається Православною церквою за собор? Звичайно, не тому, що там не було досить єпископів, що собор був малочисленним, хоча на ньому був митрополит Михаїл Рогоза, що підписав унію; не тому, що на уніатському синоді 1596 р. старшували уповноважені папою латинські ієрархи. Головна і основна причина непризнання Брестського уніатського собору полягає в тому, що він порвав зв`язок  з церковним Переданням Східної Церкви і порушив природу та сутність Церкви. Народ Божий, від якого залежала рецепція (приймання) собору, відкинув його. Уніатський Брестський собор був засуджений насамперед Православним Брестським собором 1596 р., на якому були присутні екзарх Константинопольського Патріарха архідиякон Никифор, екзарх Александрійського Патріарха Кирило Лукаріс, Львівський єпископ Гедеон Балабан, Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, митрополит Велеградський Лука та ін. Православний Брестський собор відкинув ідею унії та засудив віровідступництво митрополита Михаїла Рогози та єпископів. Почався тристап`ятдесятилітній період боротьби православного українського народу за свою віру, який закінчився остаточною ліквідацією унії на території нашої країни на Львівському греко-католицькому соборі 1946 р.

Як уже говорилося вище, важливий не собор єпископів сам по собі, а лиш такий собор, що є виразником дійсного Передання Церкви. Парламентська більшість ніколи не була вирішальним фактором у визначенні істини на соборах. Істина може бути і на боці меншості, якщо ця меншість вірно виявляє Передання Кафоличної Церкви. Внаслідок нелюдського насильства та релігійного гноблення західні єпархії Руської Православної Церкви були затягнені в унію, надовго припинили зв`язок з Православною Церквою і тільки через довгі роки знов вернулися в лоно Православ`я та возз`єдналися з Руською Церквою.

У наш час за кордоном, в українських уніатських колах, протягом довгих літ роблять спроби ослабити значення Львівського собору 1946 р. і навіть дискредитувати його. Зарубіжні українські греко-католики, які від недавнього часу почали офіційно іменувати себе «Українською католицькою церквою», продовжують наполегливо повторювати, що Львівський церковний собор 1946р. нібито був неканонічним за складом і правом дій «синодом Української Церкви» і тому не міг скасувати Брестську унію.

Як уже було сказано вище, дійсним церковним собором є собор не сам по собі і не той собор, який називає себе істинним, а лише такий собор, що виражає справжнє Передання Церкви. З цим критерієм насамперед треба підходити до оцінки Львівського собору 1946 р. Як відомо, одним з головних питань, які обмірковувалися на соборі, було питання про ліквідацію Брестської унії 1596 р., що існувала на канонічній території нашої Помісної Церкви. Хіба виявив Брестський уніатський собор 1596 р. передання древньої апостольської Церкви? Ні! Хіба прийняла унію Церква? Ні! Чи була унія засобом досягнення церковної єдності? Ні! Що ж до Львівського собору, то він, навпаки, своєю постановою виявив вірність споконвічному Церковному Переданню і підтвердив те, що вчинила багатовікова історія Церкви відносно унії.

Сама Римсько-Католицька Церква признала, що унія не привела до єдності Східної та Західної Церков. Так, з приводу 700-ліття Другого Ліонського собору 1274 р. газета «Оссерваторе Романо» опублікувала в жовтні 1974 р. Послання Святішого Папи Павла VI, – своєю метою мав відновлення єдності Римсько-Католицької та Східної Православної Церков. Проте, в підготовці і в заходах здійснення собору були допущені помилки. Папа Павло VI підкреслив, що зближення між Церквами Заходу і Сходу можливе тільки на основах рівноправності та братської любові.

Уніатський митрополит Львівський Андрей Шептицький про Ліонську унію висловлювався так: «Оцінюючи визначні події в історії унії, слід, на жаль, майже всюди констатувати, що найбільш могутні уніональні домагання Католицької Церкви мали своїм наслідком те, що відштовхували від себе всю масу розділених. Про Ліонський собор 1274 р. слід, на жаль, зазначити те саме… Ліонський собор в історії – хронологічно та ідеологічно – так трагічно пов`язаний із завоюванням Константинополя латинянами, що це, звичайно, не могло залишити по собі приємного спогаду».

Уніатський мелхітський Патріарх Антіохійський, Єрусалимський та всього Сходу Блаженніший Максим V Хакім у статті, вміщеній в органі його Патріархату «Ла Льян» (1972р., №1), констатує, що християни Сходу, вступаючи в єднання з Римською Церквою, звичайно латинізуються, втрачають свій церковний устрій, свою богослужбову практику і свій духовний спадок. «Це стане зрозумілим, – пише Патріарх Максим Хакім, – коли взяти до уваги, як здійснювалась мелхітська унія на Близькому Сході, а в тому числі і унія українців та русинів за польського панування. Поряд із соціально-політичними причинами, що визначали цю унію, велике значення в тому, щоб прискорити укладання такої передчасної унії, в якої не було твердої богословської основи, мали безмежне шанолюбство й гонитва за церковними посадами…Тому ми завжди були в трудному становищі щодо нас самих, Риму й Православ`я. Наше церковне життя у спілкуванні з Римом є переконливим прикладом невдачі унії, яку робили поспішно, а богословські й церковні корені її нездорові».

Друге питання, яке ставиться перед церковним собором, у тому числі й перед Львівським собором, це його рецепція, тобто прийняття. Рецепція собору, як відомо, належить Церкві. Чи приймає народ Божий Львівський собор? По справедливості слід сказати, що постанови Львівського собору ввійшли в життя і свідомість колишніх греко-католиків Галичини. Ухвали Львівського були прийняті всією повнотою західноукраїнських єпархій. Єпископатом, кліром і мирянами. Діяння Львівського собору схвалив Помісний собор Руської Православної Церкви 1971 р. Признали Собор і інші Помісні Православні Церкви. Колишні греко-католики Галичини ввійшли в євхаристичне спілкування з усією Повнотою Православної Церкви. Нічиєї іншої оцінки, підтвердження канонічного достоїнства та дієвості постанови Львівського собору не потребують.

Намагаючись дискредитувати Львівський собор перед світовою громадською думкою, зарубіжні українські католики заявляють, ніби Львівський собор неканонічний тому, що на ньому не було єпископів. Вірно, що ніякий собор не може бути без єпископів; вірно, що єпископ має бути виразником церковної істини; вірно, що без єпископа немає Церкви. Але вірно також інше, що не завжди єпископи на соборах боронили церковну істину, що без народу Божого так само нема Церкви, як і без єпископа; вірно, що греко-католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви, що вони пішли проти народу Божого; вірно, що не Львівський собор винен у тому, що ці єпископи не були на соборі.

Що ж стосується присутності єпископів на Львівському соборі 1946 р., то ради об`єктивності слід сказати, що єпископи на цьому соборі були. В книзі Діянь львівського собору говориться: «Ясним є для кожного, що собор не міг відбутися без участі в ньому єпископів, і то своїх, що вийшли зі свого духовенства» (Діяння собору. Видання Президії собору. Львів, 1946, стор.26).  У Соборі взяли участь 2 єпископи, 214 священиків і 19 мирян з Львівської, Станіславської та Перемишльської єпархій. Львівський собор очолювали преосвященний єпископ Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), преосвященний єпископ Дрогобицький і Самбірський д-р Михаїл (Мельник), під головуванням протопресвітера д-ра Гавриїла Костельника.  Єпископська хіротонія Гусятинського декана Станіславської єпархії о. Антонія Пельвецького і Генерального вікарія Перемишльської єпархії о. д-ра Михаїла Мельника була відправлена в Києві 24 і 25 лютого 1946 р. Екзархом України, митрополитом Київським і Галицьким Іоанном, єпископом Львівським і Тернопільським Макарієм, єпископом Мукачівським і Ужгородським Нестором і єпископом Луцьким і Ровенським Варлаамом. Залишившись без єпископів, Греко-Католицька Церква Галичини через Ініціативну групу по возз`єднанню Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою звернулася до Руської Церкви, Церкви своїх православних предків, на канонічній території якої Ініціативна група перебувала. Вони не звернулися в Рим для єпископської хіротонії, бо вирішили ліквідувати унію з Римом.

Що ж до ролі на соборі протопресвітера о. д-ра Гавриїла Костельника і його головування, то в цьому нема нічого проти церковного. Слід згадати хоча б активність на І Вселенському Соборі св. Афанасія Александрійського, що був тоді ще в сані архідиякона. Історія Вселенських Соборів знає факти, коли головами соборів були не єпископи, а візантійський імператор. Були випадки, коли Римська Церква домагалася, щоб папські легати не в єпископському сані головували на Вселенському соборі.

Таким чином, і з цього погляду Львівський собор 1946 р. відповідає канонічним вимогам Православної Церкви. Даремно деякі «українські католики» за рубежем твердять, ніби Львівський собор 1946 р. не був правомочний скасувати Брестську унію. Та що могло перешкодити християнській свободі вернутися до православної віри своїх предків, до віри св. рівноапостольного князя Володимира? У спробах кинути тінь на Львівський собор не видно ані турботи про церковний мир, ані прагнення в дусі християнської любові розвивати встановлені після Другого Ватиканського Собору братерські відносини між Руською Православною та Римсько-Католицькою Церквами. У цьому виявляється тільки сліпе намагання відновити на території Московського Патріархату унію, котра, як усім добре відомо, протягом усієї своєї історії вносила розбрат у церковну родину і сіяла ворожнечу між братськими слов`янськими народами.

Православний вісник 1981 р., №8.

 

Друк

Опублікував Прес-центр Київської Патріархії Середа, 09 березня 2016, 15:58

Заява Прес-центру Київської Патріархії

Цими днями виповнюється 70 років від часу проведення так званого Львівського собору, на якому було проголошено «ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви». Також було заявлено про «возз’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою» – тією, до якої українські греко-католики раніше ніколи не належали.

Підступно використавши ідеї єднання з Православ’ям, які у міжвоєнний період об’єктивно мали місце серед частини духовенства і мирян УГКЦ, сталінський режим у 1946 р. з політичною метою організував псевдо-собор. Ця подія була використана як формальна підстава для злочинної заборони існування УГКЦ в межах Радянського Союзу, подальших репресій проти єпископату, духовенства і вірних цієї Церкви.

З благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Прес-центр Київської Патріархії засвідчує, що Київський Патріархат вважає так званий Львівський собор не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. Адже цілком зрозуміло, що зібрання лише окремої частини церковних діячів, заохочене і проведене світською владою з метою силою примусити всю Церкву до бажаних владі рішень, не може вважатися справжнім Собором.

Православна Церква в Україні у радянський час також не раз зазнавала на собі подібні методи владного тиску. Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років внаслідок більшовицьких терору і репресій Українська Автокефальна Православна Церква (формації 1921 р.) була майже повністю знищена. Через небезпеку від радянської влади більшість ієрархів та значна частина духовенства УАПЦ (формації 1942 р.) були змушені емігрувати на Захід. Решта ж або були репресовані, або примушені увійти під владу Московського Патріархату. Гонінням та тискові влади піддавався і Український Екзархат РПЦ – так само, як і решта релігійних організацій, дозволених для легального існування в СРСР: Римсько-Католицька Церква, Грузинська Православна Церква, Вірменська Апостольська Церква, Об’єднання євангельських християн-баптистів, Лютеранська Церква, юдейські й мусульманські об’єднання та інші.

Тому в Київському Патріархаті не лише поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій. Маючи власний історичний досвід перенесення гонінь від вороже налаштованої політичної влади, в тому числі із залученням до цих гонінь певних церковних діячів, ми добре розуміємо біль наших братів.

Так званий Львівський собор ми порівнюємо із так званим Харківським собором. На першому не було Першоієрарха УГКЦ та єпископів, а присутні священики перебували під тиском радянської влади. На другому не було Предстоятеля УПЦ, а єпископи діяли таємно від духовенства і церковного народу, всупереч церковним правилам та перебуваючи під світським впливом. Тому, на нашу думку, цілком справедливо і так званий Львівський собор 1946 року, і так званий Харківський собор 1992 р. визнавати неканонічними і з церковної точки зору – не дійсними.

Ми переконані, що трагічні події, які спіткали Українські Церкви як у ХХ столітті, так і в попередні часи, гіркі сторінки взаємовідносин між православними і греко-католиками, мають однією з головних причин відсутність власної, незалежної Української держави. Користуючись цим, віддалені столиці і престоли за рахунок українського народу і Київської Церкви вирішували свої справи, боролися за розширення свого впливу. Внаслідок цього і в самому українському народі створювалися та підігрівалися конфлікти, розпалювалося братовбивче протистояння.

Бачимо, що такі спроби робляться і в наш час. Тому нам усім – і тим, хто належить до Київського Патріархату, і тим, хто належить до УГКЦ – варто виявляти мудрість і стриманість, робити висновки з подій минулого, не піддаватися на провокації та намагання розпалювати між нами ворожнечу. Наше найперше спільне завдання саме зараз – разом допомогти українському народу захистити державну незалежність, відновити мир, сприяти суспільному порозумінню.

У майбутньому перед нами також постає й інше, складне завдання – привести до плідного результату діалог порозуміння і примирення. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами – від подій кінця XVI ст. і аж до подій кінця ХХ ст.

На жаль ці понад чотири століття історії наповнені гіркими подіями, вчинками, за які православні та греко-католики мають просити одне у одного прощення.

Ми не можемо і не повинні забувати важких сторінок свого спільного минулого, але ми не маємо права йти вперед з головою, оберненою лише назад. Тому сподіваємося, що формула примирення «Прощаємо і просимо про прощення!», яка у час після завершення ІІ Світової війни дала добрі плоди у відносинах між низкою європейських народів, в тому числі між українським і польським народами – буде плідною і для примирення «Руси з Руссю» – українських православних і українських греко-католиків. Нехай у цій добрій справі допоможе нам всім Господь!

Прес-центр Київської Патріархії .


Не твоя війна
ihorburdyak
 
Бій на світанні - сонце і дим...
Мало хто знає, що ж буде з ним?..
Що буде завтра? - В юних думках –
В когось надія, а в когось страх...

Приспів:
Гілля калин похилилося...
Мама, кому ж Ви молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?..

Стали батьками доньки й сини,
Все кольорові бачили сни
І цілували руки брехні,
За тихі ночі віддали дні...

Приспів.

Так було добре там і колись,
Там, де без поту і там, де без сліз,
Тільки не було в тому мети –
Я так не можу, а як зможеш ти?..

Гілля калин похилилося...
Мама, не тим ми молилися!..
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?..

Приспів.

Скільки іще забере вона
Твоїх дітей не твоя війна?..



Не твоя...А чия?!

Ich muß doch meinen Vater lieben, oder?
ihorburdyak
Ім'я Амона Гета, гауптштурмфюрера СС, коменданта концтабору Плашув, виявилося прозивним після того, як він став прототипом головного антигероя "Списку Шиндлера". Його дочка, Моніка Гертвіг, не знала батька, засудженого в 1946-му до повішення за злочини проти людяності, і довгий час не здогадувалася про те, ким він був. Ставши дорослою, Моніка кілька років вивчала офіційні документи, що свідчать про страшні злочини Гета, і в 2002 році опублікувала книгу-інтерв'ю "Ich muß doch meinen Vater lieben, oder?" ( "Я повинна любити свого батька, чи не так?"). Фільм американського режисера Джеймса Молла розповідає про інше розслідування дочки Гета: вона вирішила дізнатися, якою людиною був Гет, коли повертався зі своєї страшної роботи додому, до сім'ї. Моніка зустрічається з Гелен Джонас, в'язнею концтабору, яка змушена була працювати в його будинку.

Дивимося


СИЛА РОСІЇ У ЇЇ СЛАБОСТІ! 😊
ihorburdyak
Леонід, я з приводу запропонованого Тобою ролика:

Мабуть, Едгар Кейсі не врахував російської особливості-унікальності.

СЛАБОСТЬ ЕСТЬ ВЕЛИКАЯ ВОЕННАЯ ХИТРОСТЬ РОССИИ ! :)

Вот скажите мне: кто на самом деле победил Наполеона и Гитлера:

Сила московского духа?
Смекалка российских самодержцев?
Зима?
Сила московской армии?
Народный гнев?

Ничего подобного!

Нищета и разруха - это они нанесли самый страшный удар по армиям иноземных завоевателей!

Да!

Главнейшей из всех военных хитростей придуманных Россией, была специально разработанная ею оборонительная технология - Технология Выжженной Земли!

Технология, которая, попросту обезоруживала армию противника, по глупости своей, или по наивности, забредшего на территорию России.

Технология Выжженной Земли настолько проста и гениальна, что и по сей день повсеместно используется в России!

Именно о Технологии Выжженной Земли и говорил Владимир Владимирович Путин в своем выступлении!

Так в чем же гениальность технологии Технологии Выжженной Земли?

Гениальность ее конечно же в простоте!

После «воссоединения» новых территорий с ними необходимо сделать всего два действия:

Все новые земли важно извести «на нет». Разрушить инфраструктуру: сельское хозяйство, производство, дороги.
Народ приобщить к великой духовной православной культуре Москвы, а проще говоря ограбить, споить и обыдлячить.

Все! Делать ничего больше не надо! Непроходимый для армии любого противника готов!

Вам только кажется, что это просто! На самом деле, никто не смог повторить российский опыт!

Только России, силою невиданных усилий, в считанные годы удавалось разрушать инфраструктуру, дороги, пути сообщения любой новой «воссоединенной» страны!

Силами специально обученных специалистов, на каждой новой «воссоединенной» территории уничтожались все условия для нормального существования – и делалось это заведомо, до войны - еще в мирное время!

Принудительное обнищание до убожества населения и пресечение любой возможности наладить строительство дорог и восстановление хозяйства, давалось с большим трудом, но и этого удавалось достичь чрезвычайно быстрыми темпами!

Технология Выжженной Земли стала лучшей стратегической военной задумкой великой Российской Империи!

Почему?

Да потому что как только наступающая армия противника ступала порабощенную Россией территорию, она тут же попадала в ловушку!

Она просто останавливалась!

Так как все жители России были специально приучены жить впроголодь, у армии противника не было никаких шансов добыть припасы, ни за какие деньги! Да и самих припасов, собственно у жителей никогда не было!

Любой враг России, попав в на ее территорию, навсегда оставался там!

Так было с поляками в 17 веке, так было со шведами в 18, так было с Наполеоном в 19 веке, и Гитлером в 20 веке!

Воевать на территории России нельзя, невозможно!

Россия заведомо, задолго до прихода армии любой страны, с любыми намерениями изничтожала все свои земли, приводя их в непригодное для жизни состояние!

Понятно, что недальновидному западному обывателю это покажется варварством, но это в корне неверно!

Как бездуховному Западу понять красоту этого стратегического хода?

Как им понять, что угнетение подчиненных народов во их благо - это и есть ее великий путь России, ее предназначение!

Что именно изничтожением народа российского Владимир Владимирович спасает его от ужасного, циничного, варварского и бездуховного западного мира!

Да! Сила России в ее слабости! И благодаря ее слабости - ее невозможно завоевать!

Такова великая российская военная хитрость!

Сегодня Россия воюет в Сирии.

И сегодня она как во времена Наполеоновских войн, не признаваясь в своем участии в войне, ввела своих «миротворцев», на украинские Донбасс и в Крым.

Не за один год, с большим, с огромным трудом, но все же удалось ей навести порядок на подчиненных ею территориях.

Буквально стерта с лица земли Сирия

Почти полностью разрушена инфраструктура Донбасса.

Да и сама Россия сегодня это специально подготовленная к обороне территория: с разрушенной инфраструктурой и коммуникациями, обнищавшим населением и отсутствием каких-либо перспектив.

Мы можем игнорировать этот факт. Можем не воспринимать его. Отрицать его.

Но чем больше мы будем его игнорировать, тем дальше зайдет Путин, тем дальше он отодвинет границы нищеты и разрухи - границы силы России.

Запозичено в Олега Чеславського .


Леонід, привіт!
ihorburdyak
Щодо запропонованої тобою інформації:

Те, що говорив Ісус, і що фіксували очевидці, відбувалося виключно в Палестині. Записували. Потім переписували у багатьох екземплярах і розповсюджували у християнських громадах. В основному у Церквах Сходу. Їх багато. Це і чотири, які нині вважаються православними (Єрусалимська, Антіохійська, Александрійська, значно пізніше - Константинопольська), і багато стародавніх Церков, які не прийняли розширене тлумачення символу віри, тому не вважаються канонічними (Ассирійська, Мелькітська, Маронітська і т. д.). Інформація про Христові проповіді була відома насамперед їм.У Рим вони потрапили саме із Сходу. І у Римі раннє християнство було більш переслідуване, ніж у місцевості, де воно зародилося. Для християн Ватикан набув значення ще на зорі християнства у зв'язку з тим, що, згідно з переказами, саме там у 67 р. н. е. був розп'ятий св. Петро.В античності територія Ватикану не була заселена, оскільки в Стародавньому Римі це місце вважалося святим. У 326 році, після приходу християнства, над гіпотетичною гробницею святого Петра була споруджена базиліка Костянтина і з тих пір це місце стало заселятися.А Папська держава була утворена лише у VIII столітті.Скажи будь-ласка, звідки у Ватикані могла опинитися інформація про Ісуса і його проповіді? Ясно, що лише із Сходу, з Палестини.Тож якщо є щось приховане, то не у Ватикані, а у Єрусалимі.Але нічого такого немає.До речі, що характерно. Претензії до Ватикану, озвучені у фільмі, не предявляють ні Православні Церкви, ні стародавні Церкви Сходу, і не предявляли Лютер з Кальвіним.Чому? А ось що є у Ватикані

У Ватиканську бібліотеку на загальних підставах має доступ кожен, хто володіє достатньою освітою, щоб вміти поводитися з рідкісними виданнями, зокрема старовинними унікальними рукописами. У Ватиканській бібліотеці зберігаються книги, які вимагають особливого до себе підходу: їх не можна гортати й розглядати заради цікавості, оскільки навіть найменший дотик може призвести до значної шкоди. Тому, заради збереження видань, що зберігаються в Бібліотеці, були розроблені певні правила доступу.Повністю тут: http://www.credo-ua.org/2014/03/112791
. Alexey Man .
Ватиканська апостольська бібліотека буде співпрацювати з японською фірмою «NTT DATA», яка надає послуги в сфері високих технологій. Йдеться про підписання чотирирічної угоди про оцифровування 3 тис. манускриптів з ватиканських бібліотек. Це 41 млн. сторінок.Всі рукописи, переведені в цифровий формат, будуть доступні на сайті Ватиканської бібліотеки у вигляді знімків високої якості, що дозволить багатьом дослідникам в різних областях знань інтерпретувати цінні історичні документи, доступ до яких довгий час був обмежений.Повністю тут: http://www.credo-ua.org/2014/03/112609

Розкол у православ'ї. І внутрі УПЦ МП теж.
ihorburdyak
24 червня у місті Корець Рівненської області народний депутат України від «Опозиційного блоку», мільярдер Вадим Новинський, напав на митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського УПЦ (МП) Олександра Драбинка.

Як пише сам митрополит на своїй сторінці в фейсбуці:

    «Мене окликнув Новинський Вадим Владиславович, який у грубій формі запропонував «поговорити». Я відповів, що такого бажання не маю і зайнятий іншими справами, та поспішаю до батьківської домівки, де на мене чекають родичі. Після цього Новинський почав нецензурно ображати мене в присутності інших людей, які в цей час виходили зі святої обителі. Новинський В.В. у супроводі охоронців наздогнав мене та штовхнув декілька разів, продовжуючи ображати нецензурною лайкою з обіцянками «побити обличчя» та закликаючи піти за ріг монастиря, де він виконає свою обіцянку… На мою адресу сипалися погрози «розібратися зі мною» та нанести мені фізичних тілесних ушкоджень. Реакції на моє застереження, що це відбувається при свідках і змусить мене звернутися до правоохоронних органів не прослідувало. З допомогою своїх помічників я сів до власного авто, В. Новинський активно не полишав спроб продовжити цю деструктивну бесіду та намагався увірватися до мого автомобіля. На цьому наше спілкування завершилось».
 
Після звернення ВРУ до Вселенського патріарха Варфоломія Новинський перейшов до прямих залякувань: «24 серпня 1572 року у Франції відбулася одна з найстрашніших трагедій, базованих на релігійному ґрунті – Варфоломіївська ніч», – нагадує Новінський. І попереджає: «Дата 24 серпня – День Незалежності України – це застереження і українським політикам, і церковним ієрархам – аж до Вселенського патріарха Варфоломія, наскільки обережно потрібно ставитися до питань міжконфесійного миру, особливо в Україні, яка і так пройшла через страждання і кров, і особливо потребує в світі і стабільності».

. Митрополит Олександр Драбинко .

Сьогодні, в перший день Петрового посту і в день памяті Першоновомученика нашої Церкви митрополита Київського Володимира (Богоявленського), вважаю за доцільне оприлюднити свою позицію відносно нещодавнього прикрого інциденту, який трапився на моїй малій батьківщині.

***
«Коли хочеш, чоловіче, Тіла Владики, / Зі страхом приступи, щоб не опалитися, бо це — вогонь. / П’ючи ж Божественну Кров для причастя, / Спершу примирися з тим, хто тебе засмутив, / І лише тоді поживу таємну споживай».

Ці слова, які ми промовляємо перед Причастям, а також відомі слова молитви Господньої, де ми просимо у Небесного Отця прощення наших провин, — вимагають від нас, християн, вміти прощати, не тримати на серці зла та звільнити свій розум від осуду.

Христова заповідь вимагає від нас прощення. Тому, хоча це й потребувало особливих зусиль, я простив Вадима Владиславовича Новинського, який кілька днів тому привселюдно принижував мене, публічно зневажливо ображав мене, дозволив собі підняти на мене руку та погрожував побиттям, фізичною розправою, обіцяючи в подальшому «розібратися» зі мною.

Даний вчинок, згідно 55 апостольського правила кваліфікується образою єпископа. Як результат для клірика – позбавлення сану. Для мирянина ж, згідно 3 правила Помісного собору у Святій Софії Константинопольский 873 року – відлучення від церковного спілкування.

Як сильна, вольова людина, яка успішно реалізувала себе у бізнесі, Вадим Владиславович звик, що його рішення є визначальними... Можу припустити, що в цьому світі, який лежить у злі (1 Ін. 5, 19), інакше і не можна збудувати та зберегти свій бізнес, де, врешті-решт, «відповідальним за все» в кінцевому результаті є сам власник. Розумію й інше. А саме, церковний меценат, який впродовж років систематично фінансово допомагає Церкві, в якийсь момент може відчути себе особистістю, голос якої важить в церковному житті значно більше, ніж голос простого вірянина.
Не заперечую: Вадим Владиславович дійсно щедра людина. Але канонічний устрій Церкви не передбачає, що її жертводавці можуть користуватися у Церкві правами, аналогічними правам «акціонерів» у бізнес-структурі. У Церкві немає «зборів акціонерів». У ній є лише архієрейські і помісні Собори. Не варто забувати і слова Христа відносно милостині: «нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6, 3).

Вадим Владиславович — не перший бізнесмен, який, з одного боку, масштабно допомагає Церкві, а з іншого — активно впливає на її самовизначення у суспільній та юрисдикційній сферах. У другій половині 90-х нашій Церкві чимало допомагав Сергій Циганков, який був близький до кола Миколи Азарова, коли той стояв на чолі податкової адміністрації. Згодом почесний титул «головного мецената» УПЦ перейшов від Циганкова до іншого бізнесмена — засновника групи «Донецьксталь» Віктора Леонідовича Нусенскіса.

Що було спільного між цими людьми? Обидва вони намагалися перетворити нашу Церкву на інструмент російського впливу на українське суспільство, електоральну базу для проросійських політичних проектів.

Сергій Циганков та Віктор Нусенкіс народилися і жили в Україні. А тому їх неприйняття української культури та української ідеї — це, певним чином, результат свідомого вибору. Вадим Новинський народився і виріс у Росії. І це, певною мірою, пояснює його уявлення про те, що Україна не можлива без Росії, а Київська Церква – без Московського Патріархату.

Не приховую, я не поділяю ані політичні, ані церковні позиції Вадима Новинського. І як громадянин маю на це повне право. Не заперечую і його громадських та церковних прав. Визнаю, що така позиція цілком природня для нього як для людини, яка народилася і культурно сформувалася у Росії.

Засмучує інше, а саме: чому Вадим Владиславович де-факто заперечує моє право як українця і архієрея Української Православної Церкви вільно висловлювати і захищати свою позицію стосовно шляхів подолання церковного розділення в Україні і досягнення такої жаданої, і не з моєї вини втраченої, церковної єдності?

«Какой ты архирей? Ты раскалываеш Церковь!» — кричав мені в спину, наздоганяючи біля стін Корецького монастиря, Вадим Владиславович. Перепрошую, але це не так. Я й мої однодумці не прагнуть нового розколу і не є причиною вже існуючого. Навпаки, ми хочемо, аби церковне розділення в Україні згідно євангельської заповіді любові та прощення було уліковане, і мільйони православних християн, які сьогодні перебувають поза межами канонічного православ’я, нарешті увійшли у співпричастя з рештою православного світу… Інша річ, що ми чудово усвідомлюємо — зробити це у церковній, пастирській та культурній ситуації, що нині склалася, можна лише на базі удосконалення канонічного статусу Української Церкви до повної канонічної незалежності, про що було задекларовано Харківським архієрейським собором 1992 р., а згодом підтверджено іншими офіційними документами УПЦ.

Як священник не тримаю образи на Вадима Владиславовича і прощаю йому цей нешляхетний вчинок. Однак вважаю, що інцидент, що стався у Корці, вартий уваги. Перейдена певна межа. Підкреслюю — Вадим Владиславович, який кілька разів штовхнув мене кулаком, не заподіяв мені фізичної шкоди. Але важливим є сам факт: людина, яка з благословення Предстоятеля Церкви входить до вівтаря та виконує послух іподиякона — наважилася підняти руку на єпископа.
Звісно, можна зробити вигляд, що нічого не сталося. Але якщо ми заплющимо очі на цей вчинок, то завтра аналогічна «чоловіча розмова», як висловився про даний інцидент народний обранець Вадим Новинський, може трапитися з будь-яким іншим єпископом або кліриком нашої Церкви, погляди якого не будуть збігатися з поглядами можновладця. Справа, отже, не у Олександрові Драбинку і не у Вадимові Новинському, а у тому, що створено певний прецедент. Звертаюся до співбратів архієреїв — завтра це може трапитися будь з ким із Вас. Проковтнувши мовчки сьогодні образу одного з нас, — ми відкриваємо можливість подібного ставлення завтра вже до будь-кого з вас!

Прикметно й інше. Наступного дня після інциденту на сторінці в фейсбуці Вадима Новинського з'явився його коментар до події, де він мене, єпископа Православної Церкви, до якої він належить, зневажливо іменує «громадянин Драбинко», ілюструючи антиклерикальними фотографіями.

Ми всі — емоційні люди. І я сам, нажаль, не є виключенням. Але кожному з нас потрібно стримувати свої емоції та вчитися ставитися до своїх опонентів з належною повагою.

Ми живемо у доленосний для нашої Церкви та країни час. Час, що ставить перед кожним з нас певні виклики. Давайте ж дискутувати, але не ображати один одного. Давайте чітко визначатися у своїх позиціях, але силоміць не нав'язувати іншим своїх думок. Можна не погоджуватися один з одним, але шанувати право іншого на позицію, яка би була відмінною від нашої власної. Бо і апостол Павло говорить: «повинна бути мiж вами i розбiжнiсть думок, щоб виявилися серед вас досвiдченi» (1 Кор. 11, 19). Нарешті, давайте прощати один одному, бо інакше ніхто з нас не матиме морального права промовляти перед Божим Лицем слів: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Наостанок зазначу. Моя нинішня позиція формувалася впродовж багатьох років. Я свідомо стою на шляху відстоювання канонічних прав нашої Церкви. І певний сьогодні, що заради відновлення церковної єдності та блага православ’я в нашій країні — канонічний статус нашої давньої Київської Церкви має бути удосконалений до повної канонічної незалежності.
Історія сьогодні свідчить, цей процес — незворотній. Однак ми не можемо діяти за принципом «мета освячує засоби». Не можемо дозволити собі втратити гідність і чинити насильство або заперечувати право інших мати свої власні думки.

Що сталося, те сталося. А тепер головне — гідно та не порушуючи церковного миру, жити далі.

У цьому нехай і допомагає нам усім Христос — Цар миру.

Oleksandr Drabinkos Foto.





Церковне життя - інтимна штука, насправді й не дуже цікаве стороннім очам. Але війна Моспатріархіі стосується всіх, хто є частиною церкви. Одного разу на з'ізді Партіі Регіонів я прзнаймилась з представниками православних братств, захисниками православ'я. І коли я бачила, як цей хлопчина пив у великопісну п'ятницю горілку та заідав м'ясом, розмірковуючи про мєрзость "філарета та уніатів", я думала: " Самохвалова, це людина захищає права віруючих МП. Твоі тобто. Хоча ти зовсім про це не просиш. Може, ти сама щось почнеш коментувати вже?" Я сама почала коментувати лише через два роки, коли ці хлопчаки взяли до рук зброю і почали вбивати православних заради "захисту православних". Але відтоді я коментую. Бо це МОЯ церква.
............................................
Я нікого не хочу лякати. Не хочу. Але самій мені страшно. Тут нам роблять Хресну Ходу, яку піарить В'ячеслав Піховшек. Зі Святоргорськоі та Почаівськоі Лаври. Я практично переконана, що там не лише хода задля демонстраціі духу православ'я, а є варіанти Б та В, ну ті, якими Новінський лякав. Вважайте. Якщо не можна скасувати, то треба зберегти та очолити. І ще: зі Святогорськоі лише паломники та насельники будуть, туди не потраплять тушкой чи чучелом бійці з двох російських корпусів, розквартированих на Донбасі?
............................................
Я не люблю выражение «сука православная», сказанное во время Майдана депутатом Порошенко в адрес депутата Новинского.

Потому что не люблю, когда в таком контексте употребляют название моей конфессии. Но Порошенко извиняют три вещи.

1. Это было сказано сразу после расстрела Майдана, который, в отличие от Новинского, ему болел.

2. Это не было рассчитано на уши Сони, которая ясно-понятно не удержалась и нам всем об этом рассказала, пустив выражение в народ.

3. Это в первой своей части верно, Новинский - ярчайший представитель когорты религиозных подонков, который самим своим поведением дискредитирует понятие «верующий человек». Верующие люди просто боятся грешить так сознательно и так... постоянно.

Он взял наш паспорт. Он пытается прилепиться к нашей земле, говорит, что любит Украину, что платит налоги, и в то же время, кажется, желает поджечь тут лишние костры. Когда в первый день после обращения депутатов к патриарху Варфоломею он пошел на эфир ахметовских каналов, «разоблачая нардепов», я посмеялась.

- У нас три православные церкви, кому из них давать автокефалию? - картинно вопрошал Новинский, в прошлом году преизрядно потратившийся, чтоб объединение двух из них не состоялось.

- Той, которая искренне хочет автокефалию, и чьи рулевые у вас денег не берут, а такая всего одна - Киевский патриархат, - мысленно сказала я ему.

Думала, что повоюет и успокоится. Нет, сегодня смотрю газету "Вести", полосный материал. В первой части пытается дискредитировать собор и св. Варфломея, во второй жалуется на власть, которая «оказывает давление» и пытается форсировать создание единой поместной. И, наконец, в третьей говорит о том, что общество заточено на войну, и что по Украине ходит куча людей в камуфляже, которые хотят выхлопнуть энергию. Ну и пугает кровоприлитием, «варфоломеевской» ночью. Он не боится даже слова такие произносить. Сколько ненависти и денег вкладывается при одной только попытке легализовать церковь УПЦ КП!

Никакой Варфоломеевской ночи не будет, никаких провокаций не будет - в том случае, если их не оплатит господин Новинский. Он со товарищи из Оппоблока подожгли Восток, а теперь хотят в церквях сделать пожары? Знаете, выселить человека нельзя. Он хотел стать гражданином Украины. Но может стоить возбудить уголовное дело за разжигание межрелигиозной вражды, ну и неприкосновенность снять? Пусть посидит, немного? Или наоборот - подольше? Бизнес трогать не будем, Украина не Россия, страна верующая. Сергей Высоцкий, не найдется голосов снять с него неприкосновенность?

Лана Самохвалова

Чи погоджена політика Штайнмайєра з настроями німців?
ihorburdyak

Von JULIAN REICHELT: Kommentar zur Nato-Kritik | Falsch, falscher, Steinmeier!

Frank-Walter Steinmeier ist auf dem besten Weg, der beliebteste deutsche Außenminister der Nachkriegsgeschichte zu werden – in Moskau.

Blicken wir einmal kurz auf die Fakten:

► Russland hat mit militärischer Gewalt die Krim annektiert und somit Grenzen innerhalb Europas mit Panzern verändert.

► Russland ist in die Ostukraine einmarschiert und führt dort mit Spezialkräften, Geheimdienstlern und Söldnern einen blutigen Zermürbungskrieg gegen einen souveränen Staat, der nichts anderes wollte, als sich an das freie und reiche Europa zu binden.

► Russland hat sich am Abschuss einer Passagiermaschine (MH17) mit fast 200 EU-Bürgern an Bord mindestens beteiligt, vermutlich fand der Abschuss aber sogar unter Aufsicht oder Beteiligung russischer Soldaten mit einem von Russland bereitgestellten Waffensystem statt.




Vergrößern Kommentar zur Nato-Kritik | Warum der Kreml Steinmeier feiert
Bundesaußenminister Frank-Walter Steinmeier (60, SPD)


Foto: AFP

► Russlands Präsident Putin diskutiert inzwischen regelmäßig nukleare Optionen, hat Mittelstreckenraketen nach Kaliningrad verlegen lassen, um sich in taktische Schlagdistanz zu Europa zu bringen (nichts macht Atomkrieg wahrscheinlicher als die Reaktionszeit so dramatisch zu senken), er lässt Atomangriffe auf Schweden üben (um das Land von einem Nato-Beitritt abzuschrecken) und seine strategischen Bomber verletzen inzwischen regelmäßig Nato-Luftraum.

► In Syrien führt Russland einen mörderischen Vernichtungskrieg, der sich nahezu ausschließlich gegen die Zivilbevölkerung und gegen erklärte Verbündete der USA richtet, inklusive gezielter Bombardierung von Krankenhäusern.

► Mit einem massiven Hackerangriff auf den Bundestag und einer Desinformations-, Aufwiegelungs- und Propaganda-Kampagne im „Fall Lisa“ (angebliche Vergewaltigung eines Mädchens durch Flüchtlinge) hat Putin seinen Informationskrieg nach Berlin getragen.

Vermutlich gibt es auch niemanden, der Frank-Walter Steinmeier häufiger, schamloser und verächtlicher ins Gesicht gelogen hat als Russlands Außenminister Sergej Lawrow. Exakt nichts, was er Steinmeier versprochen hat, hat er gehalten.

Nahezu immer hat Russland das exakte Gegenteil getan. Das Abkommen von Minsk, das Steinmeier mit verhandelt hat, halten alle Beteiligten außer Steinmeier für komplett wertlos, für einen grotesken Zirkus von nutzlos-gefährlicher Scheindiplomatie.

Was Steinmeier zu dieser unwiderlegbaren Faktenlage vorzutragen hat, ist inhaltlich absurd und politisch gefährlich. Er verstehe, so Steinmeier, dass durch die Annexion der Krim und die „Aktivitäten“ in der Ostukraine „ein Gefühl der Bedrohung“ entstanden sei.

Diese „Aktivitäten“ nennt man landläufig Krieg, und man sollte von einem deutschen Außenminister erwarten, dass er mutig genug ist, das beim Namen zu nennen. Das „Gefühl der Bedrohung“ besteht daraus, dass russische Granaten und Bomben derzeit vielen Menschen auf der Welt die Häuser und die Gliedmaßen wegreißen.

Über diese russischen Kriegsverbrechen und Verstöße gegen das Völkerrecht (und die Verträge, die Steinmeier mit Russland geschlossen hat), sagt Steinmeier genau – nichts.

Steinmeier in seiner rasanten Tour der Realitätsumkehr weiter: „Wir sind gut beraten, keine Vorwände für eine neue, alte Konfrontation frei Haus zu liefern.“

Dazu zwei Punkte: Erstens hat Russland in den letzten Jahren immer wieder bewiesen, dass es keine „Vorwände“ braucht, um in andere Länder einzumarschieren. Zweitens, wenn Russland „Vorwände“ braucht, lässt Putin die von Geheimdiensten und Propaganda einfach schaffen.

Bisher ist noch kein deutscher Außenminister der eigenen Regierung und der Nato derart in den Rücken gefallen wie Steinmeier mit folgendem Satz: „Wer glaubt, mit symbolischen Panzerparaden an der Ostgrenze des Bündnisses mehr Sicherheit zu schaffen, der irrt.“

Was Steinmeier als „Panzerparaden“ verunglimpft, sind höchst komplexe, sehr anstrengende Manöver, bei denen Zehntausende junge Menschen trainieren, im Ernstfall für Herrn Steinmeier und die Freiheit, wie sie zum Beispiel das deutsche Parlament genießt, ihr Leben zu geben.

„Panzerparaden“ gibt es erfahrungsgemäß in eben genau solchen Staaten wie Russland, die ultra-aggressiv auftreten, um ihre Interessen anderen Staaten aufzuzwingen. In Demokratien gibt es „Panzerparaden“ so gut wie nie.

Natürlich ist auch Steinmeiers Behauptung, solche Manöver würden nicht mehr Sicherheit schaffen, historisch widerlegter Unfug. Glaubwürdige Abschreckung war nicht nur das Konzept, was Europa 50 Jahre lang beschützt hat, sondern auch, was erst die Spielräume für exakt jene Ostpolitik geschaffen hat, auf die die SPD bis heute so stolz ist. Was nachweislich nicht funktioniert, ist die Scheindiplomatie ständig neuer Schwurbel-Statements, die Russland sowohl in der Ukraine als auch in Syrien signalisiert hat, dass der Westen sich seinen Kriegsverbrechen nicht in den Weg stellen wird.

Deutschland liebt es zu hören, dass die Welt sicherer wird, wenn wir den Dialog mit Russland suchen. Nur leider ist das falsch. Dialog ohne Drohung wird von Russland als Einladung zur Invasion interpretiert.

Diese Einladungen hat Steinmeier verheerend oft ausgesprochen. Die russischen Medien haben sich heute (natürlich vom Kreml gelenkt) sehr wohlwollend über Steinmeier geäußert. Etwas Schlimmeres kann man als westlicher Politiker derzeit kaum erreichen.

Джерело .

Більшість німців підтримують санкції проти РФ - опитування .


Джамала "1944"
ihorburdyak
Текст пісні українською мовою.

Коли приходять незнайомці...
Вони приходять до твого дому,
Вони вбивають вас всіх і кажуть:
"Ми не винні ... не винні"
Де ваш розум?
Людство плаче.
Ви думаєте, що ви боги,
Але всі вмирають,
Не ковтайте мою душу,
Наші душі.
Я не могла провести свою молодість там, тому що ви забрали мій світ.
Ми могли б побудувати майбутнє,
Де люди вільно живуть і люблять,
Щасливі часи...
Де ваші серця?
Людство, процвітай.
Ви думаєте, ви боги,
Але люди вмирають.
Не ковтайте мою душу,
Наші душі.
Я не могла провести свою молодість там, тому що ви забрали мій світ,
У мене не було Батьківщини...

Пісня і субтитри російською


Дмитро Федечко: «Світ повинен зрозуміти, що в 1944-му Кремль не закінчив, а тільки почав свій терор. На жаль, цей терор триває і досі». Він запропонував цей ролик:

Скоромовка
ihorburdyak

У четвер четвертого числа о четвертій дня у центрі столиці садівник роз - садівникувався. Та так розсадівникувався, що разом з садом роз висадив ще й сад азалій, сад каприфолій та розарій у садочку навпроти потім ще навпроти, та ще навпроти. Там, де росла липа біля Пилипа, який жив із Пилипицею та пилипилинятами. Як раз із пилипилинятами у цей час пиляв Пилип поліна з лип. Притупив пилку Пилип. А потім Пилип і Пилипко поливали липки. Виросли липки й у Пилипа, й у Пилипка. А Пилипиця напекла пироги перепечені, перцем переперчені. Бо була засмучена, змучена, та вимучена тим, що всю ніч миші в шафі шаруділи, шість шарфів шерстяних з`їли. І хотіла влізти в шафу кішка, там де шурхотить у шафі мишка. Але мишка раз прийшла до кішки, уклонилась кішці в ніжки, кішці – смішки, мишці – нітрішки. Та обидва потім так вимокли перемокли під жахливою зливою під кущем, з жуком та джмелем, що здружилися. Тому був собі коточок, украв собі клубочок – та й сховався в куточок. А Пилипиха плакала-неплакала, їй плакати – нема коли. Та так з відчаю, що шарфи з’їли, голосила переголосила, що заболіло горло в господині, бо багато говорила, переговорила, перенаговарювала на мишку, кішку, й сусідську кішку й мишку, та ще й шишки на сосні та шашки на столі. І побігла стежинами, поміж ожинами, туди, де у діброві - дуби, під дубами - гриби, трава - між грибами, хмарки - над дубами. Й млин стоїть, скоро не вистоїть. Прилетіли горобці – говорили про крупці; не про крупці, не про крупицю, а про крупячко. От і набрала Пилипиця на млинІ борошна та крупячка жменями й торбинами. А на пагорбі одна торба впала та котилася з високого горбА, в торбі паляниця Пилипу й Пилипиці. Пилип знизу верещить, Пилипиця зверху пищить, торбина тріщить. Одначе котилася вона, не перекотилася, тріщала та не тріснула. Як раз у цей час їхала Хима до Максима візком-тарадайкою; тарадайка торохкоче, сива кобила везти не хоче. Бо підкова клокоче. Наче лелека до лелеченят летіла й клекотіла. От біля тарадайки з її хазяйкою й спіймала Пилипиця торбицю. А поруч чорно-білий чорногуз у болото чорне вгруз і чапля сохла, чапля чахла, чапля здохла. Дорогою Пилипиця зупинилася біля броду, біля саду, там де бабин виоран город. Де барабанять по городу бараболя та горох. А горох у городі виріс небувалий, одначе горобці город пограбували. Одне втішило, що бабин біб розцвів у дощ. Буде бабі біб у борщ. Набрала й бобів собі господиня, й гороху. А трохи далі в горішнику горішенька горішками обвішана. Обтрушують горішки Орішка та Тимішка. Попросила в малих малу жменю малих горіхів для милих своїх малих. Їхній батько Гриць ніс горіх через поріг. Став на горіх, упав на поріг. Тому що всю ніч пильно поле пильнував, перепелів полював. А Пилипиця згадала, як приснивсь сьогодні сон сусідці, що приніс їй сусіда сік з суниці. То вона вже за суницю не питала, лише горіхів повну жменю набрала. Й побігла знов Пилипиця поміж ожинами назад стежинами додому, щоб напекти для синців-молодців свіженьких млинців, пироги ж були - перепечені, перцем переперчені. А вона ж, мов та квочка, що ходить коло кілочка, водить діточок коло квіточок, над своїми синами носиться без устану. Тому за годину були у печі смачні та гарячі пшеничні калачі. Зі свіжою ожиною, бабиними бобами, горохом та сиром з горіхами з орішника, що збирали Тимошка й Оришка. І хвалили молодці ті млинці на молоці і гарячі калачі, що пеклися у печі Коржі – з медом, коржі – з маком, і смажЕня – з пастернаком, і галушкИ – з лютим перцем, господиню з добрим серцем, що ще й сусідам усім за спасибі дала ще й хрону, дала риби, мАківку – до мачини, перченятко – до перчини. А потім чорним вечором пригощала й синів, й гостей чаєм з печивом. А дідусь Опанас купив ананас. Кликав: приходьте до нас – почастуємо вас. А Пилипиця стільки наготувала переготувала, що не до ананасів їй було, і вона кликала перекликала усіх сусідів, та їхніх сусідів із сусідніх дворів до себе, та накликала усе місто. Їли їли не переїли, та ще й на завтра лишилося.

Тож хочеш їсти калачі – не лежи на печі! От такий вийшов бенкет на весь світ, а все через того садівника, що розсадівникувався своєю розсадою роз.)

Олена Білозерська, воїн і журналістка.
ihorburdyak

Найкращий блог українською (2013)

Переможців національних номінацій обирали інтернет-користувачі. Найкращою блогеркою в Україні стала Олена Білозерська. (Після ґрунтовної перевірки Deutsche Welle вирішила відкликати номінацію Олени Білозерської. Після оприлюднення результатів онлайн-голосування увагу DW звернули на те, що блог містить висловлювання, зроблені кілька років тому, які не відповідають критеріям конкурсу - Ред., 15.05.2013)
Детально про причини позбавлення Олени Білозерської призу міжнародного конкурсу блогів The Bobs див. тут ⇰ Джерело.
Вона веде свій ЖЖ-журнал вже майже 5 років. Мета – "мати власний, незалежний від цензури і втручання редакторів інтернет-ресурс, у якому можна вільно висловлювати власну точку зору і писати на будь-які цікаві мені й читачам теми". У професійній журналістиці, якою Олена займається з 2004 року, це не завжди можливо.
Через висвітлення у блозі протестних молодіжних акцій її безліч разів затримувала міліція. Помешкання блогерки обшукували, забирали техніку й носії інформації. Завдяки втручанню організації "Репортери без кордонів"вилучену техніку їй повертали. Кілька років тому блог зламали хакери. Вони намагалися шантажувати Білозерську, але та відмовилася від будь-яких контактів із ними. За добу блог… добровільно повернули ⇰ Джерело.
З січня 2014 року Білозерська є головою правління Громадської організації "Поряд з вами".
Дотримується правих поглядів. У травнi 2014 року вступила до складу Добровольчого Українського корпусу (ДУК) «Правого сектора», з червня бере "безпосередню участь у бойових діях" у Донбасi.

Думаю, участь у війні не заважає, а допомагає їй як блогеру і журналісту.
Судіть самі.

За що росіяни готові вбивати нас і вмирати самі

Хвилинка русофобії.

​​За що росіяни готові вбивати нас і вмирати самі

Думаю, ні для кого не секрет, що серед наших опонентів є певний відсоток ідейних. Тобто, крім зазомбованих ідіотів, які вірять у розіп'ятих укропами снігурів, є ще свідомі, ідейні вороги.

Дуже корисно іноді читати їхні сторінки. Доторкнутися до чужої правди - народити формулу.

Одна така ідейна ватниця живе у Донецьку. Вона пише:

«Дурак только не понимал два года назад, что нам под ОГА намахают флагАми Приднестровье на дому. Уж к этому я точно была готова и не истерю. Снова таки: могло быть хуже. А чего я жду от будущего, чего хочу - вы знаете. Чтобы победили, искоренили русофобию в местах моего компактного проживания. И присоединили к этому месту Полтаву, Одессу, Харьков, Киев - с тем-же результатом. Все снова вместе и ноль русофобии. Снова называться рускими. Вот чего я хочу. ...Вот мои итоги за два года. Потеряно всё материальное. Машина сыпется, компьютер, мебель даже. Но это быт. Жрачка. И теперь я верю, что люди не дадут пропасть, вокруг люди. Не так страшно. Точнее даже: не страшно. Вот главный итог этих двух лет. Или даже так: понимаю, что признать себя руской - это подписаться на нелёгкую судьбу, но не страшно. Страшно стать неруской».

Перша думка після такого, звичайно - вони що, хворі на голову? Яка русофобія? Хто їм, Господи, не давав бути росіянами (євреями/поляками/греками/ким завгодно)?

Їм забороняли розмовляти російською? Читати Пушкіна? Міняли їхнім дітям прізвища з -ов на -ко? Навколо все російською. Все! Газету чи книжку українською - спробуй іще знайди. Та що там казати про Донецьк - у Києві так само. З екранів - російські серіали. По радіо - російська попса.

Що відібрали у цих нещасних «рускіх» - настільки важливе, що за це не шкода терпіти холод, голод і злидні, ризикувати життям, щодня жити у страху, що хтось із твоїх близьких загине (у неї ж по-любому хтось з чоловіків у родині воює)? Чому, врешті-решт, інші нації, які проживають в Україні, ні на що подібне не скаржаться?

А друга думка була - я зрозуміла. Зрозуміла, за що вони готові вбивати нас і вмирати самі.

Вони хочуть бути титульною нацією. Всюди, де у них це вийде. Крапка.

А це взагалі єдине, чого не можна в Україні неукраїнцям. Йдеться тут не про національність при народженні (етнічного росіянина, який вважає себе українцем, ніхто від українців не відрізнить) - йдеться про світогляд. Можна жити в Україні і відчувати себе росіянином, поляком чи євреєм. Але тоді ти - національна меншина. З усіма правами, але - меншина. Ти відчуватимеш себе так всюди. Крім, відповідно, Росії, Польщі, Ізраїлю.

Практично в усіх країнах світу проживають євреї. Що роблять ті з них, в душі у кого живе бажання не бути національною меншиною, а належати до титульної нації? Правильно. Їдуть в Ізраїль. Решта спокійно собі живуть, де й жили, ходять до синагоги і печуть мацу, якщо їм це подобається.

Напів-, на чверть і мало не на одну десяту поляки, що бажають бути частиною титульної польської нації, оформлюють «Карту поляка» і їдуть на свою історичну батьківщину. Це нормально. Українці, які хочуть належати до титульної нації, живуть в Україні.

А ці ж не хочуть ні бути меншиною, ні їхати до Росії. Вони хочуть бути «титульними» тут, у нас. Навіщо? Бо там, де вони титульна нація - там Росія.

Вони відчувають себе підданими Російської імперії. Яка може існувати тільки в кордонах 1917 року. Їм не потрібна ні російська мова, ні навіть держава Росія. Їм потрібна велич Імперії. Неможливо побудувати Тисячолітній Рейх у кордонах 1937 року. Неможливо відродити Російську імперію у кордонах 1991 року.

Існування цієї імперії несумісне з існуванням держави Україна. Або ми - або вони. Тому, і саме тому цей конфлікт не має іншого, крім силового, військового вирішення. Політичні й дипломатичні методи - лише допоміжні.

Їм не можна зробити поступки, з ними не можна домовитись. Вони не наші співгромадяни, яким щось у державі не подобається (що звичайна, в принципі, річ). Вони піддані іншої держави, саме існування якої можливе лише за умов неіснування нашої. Ми навіть не вороги (іноді і з ворогом можна домовитись) - ми гірше: конкуренти, які знаходяться в одній геополітичній ніші. Так, як вони ненавидять нас - можна ненавидіти лише конкурентів, бо ворогів поважають.

Іхній світогляд, як і наш, має право на існування. Але він несумісний з нашим світоглядом.

«Чужий», монстр із фільму, який бігав по космічному кораблю і всіх убивав - робив це тільки тому, що хотів жерти. Він був абсолютно правий, але його інтерес був несумісний з інтересами людей. І оскільки він і люди опинилися на одній території, хтось когось мав знищити.

Кажу, підкреслюю, лише про ідейних, про пасіонаріїв, а не про обивателів - зомбі-продукт Кісельова, якому все пофіг, аби тільки ковбаса дешева була. (Фраза, яку при цитуванні мого тексту «пропустять» усі ватні ЗМІ).

Ці ідейні конкуренти мають бути або знищені (ті, що зі зброєю), або вигнані за поребрик (решта).

Має залишитись тільки один (с)




?

Log in